Екс-чемпіон світу Андрій Котельник вирішив зачекати із завершенням кар'єри. Хоча вже Котельник займається не лише спортом, але й спробував себе у політичній діяльності. Про це та інше - в інтерв'ю Андрія Котельника.
- Андрію, хочеться більше дізнатися про майбутній поєдинок: з ким, коли і де?
- Щодо проведення вечору боксу, наразі тривають перемовини. Якщо бій таки відбудеться, то ми його проведемо на «Арені Львів» 20 або 27 вересня. Але це звісно, якщо вдасться домовитися. Чи це буде останній бій – я не готовий сказати. Однозначно захід називатиметься – «Вечір чемпіона». Обіцяю, що це буде хороший вечір боксу, зі серйозною андеркартою, із сильними боксерами.
Сподіваюся, що все вдасться організувати добре. Це буде ціле шоу, тому я очікую, що стадіон «Арена Львів» буде заповнений повністю. Мене у Львові знають і люблять, тим більше у нашому місті давно не було таких поєдинків. Також на цей вечір приїде багато відомих особистостей. І квитки продаватимуть за помірними цінами, аби кожен студент міг його собі купити.
- Чи погоджуєтесь, що пікові роки вашої кар’єри вже минули?
- Ну як сказати. Пікові роки – це коли, я регулярно проводив поєдинки. Усе залежатиме від того, як відбудеться поєдинок у вересні. Зрозуміло, раніше я був чинним чемпіоном, у мене був контракт, якого зараз не має. Так, зараз я на завершенні своєї кар’єри, тому цей бій хочу провести більше для власного задоволення, для друзів та шанувальників, аби перевірити, чи є ще порох у порохівницях. Також хочу подарувати львів’янам незабутнє шоу.
- Найяскравіший момент вашої кар’єри – це...
- Минуло стільки часу, від того дня, коли я тільки починав. Здається, що ніколи ніби того й не робив. Однак спогади завжди залишаються, і вони, здебільшого, дуже приємні. Усіх грошей не заробиш, усіх титулів не виграєш. Однак моменти, коли здобував перемоги, - назавжди залишаються у пам’яті. Я – перший чемпіон світу родом зі Львова, також перший, хто здобув цей титул на теренах Західної України. Львівська школа боксу вважалася однією із найсильніших в Україні. Було багато перспективних спортсменів, але я став першим, кому вдалося досягнути звання чемпіона світу. Дуже хочу, аби й іншим вдалося.
Мене багато що поєднує зі Львовом. Я патріот свого міста і своєї країни, хоча кілька років жив і виступав у Німеччині та США. Повернувшись до Львова, я відкрив свою боксерську школу і моє наступне завдання – виховати олімпійських чемпіонів. Нам потрібні не лише сильні спортсмени, а й особистості, які б продовжили виховання наступного покоління українських боксерів. Діти ростуть дуже швидко, однак у них потрібно постійно вкладати дуже багато зусиль.
- Чи бачите себе у ролі тренера?
- Ні. Це дуже важка робота. Тренувати і виховувати чемпіонів набагато важче, аніж боксувати самому. У своїй школі я займаюся більше організаційними моментами – отримую задоволення від менеджерської діяльності. У майбутньому хотів би стати хорошим менеджером і промоутером, хоча в Україні наразі цього досягнути дуже важко.
- Хто зараз найсильніший боксер в Україні?
- Із професіоналів – Василь Ломаченко, який тільки нещодавно здобув титул чемпіона світу. Хоча усі хлопці, які відстоювали честь України на Оліміпаді, дуже сильні – Олександр Усик, Євген Хітров, Олександр Гвоздик. Вони всі мають шанси стати чемпіонами світу.
Особисто я спілкуюся зі всіма і не тільки з боксерами. Дружу з Олегом Лужним, з Артемом Федецьким, з Андрієм Тлумаком. Дружу майже з усіма «карпатівцями». Також підтримую постійний контакт із Мироном Маркевичем і з Володимиром Єзерським. Стараюся, підтримувати стосунки зі всіма. Спілкувався з Коноплянкою, Ротанем, Селезньовим – нормальні хлопці, що тут сказати. Я дуже люблю футбол, за яким зараз слідкую більше навіть, ніж за боксом.
- Вболіваєте за «Карпати»?
- Це місцева команда. Народна команда. Я не те, що аж так підтримую, але на матчі ходжу регулярно. Також часто дивлюсь цікаві футбольні поєдинки по телевізору. Сам граю у футбол – на позиціях нападника. Спереду подобається грати більше.
На чемпіонаті світу підтримував Іспанію, яка, на жаль, здулася дуже швидко. У фіналі вболівав за Аргентину. Хоча й не так за Аргентину, як за Мессі. Адже він талановитий футболіст, який виграв у футболі вже все, що можна, крім Кубку світу. На жаль, так і є – попри чотири «Золоті м’ячі» Мессі не вважатимуть найсильнішим, доки він не переможе у фіналі чемпіонату світу. Мессі заслужив цей титул.
Німці ж у свою чергу, якісь аж надто впевнені. У них навіть емоцій не видно. Після гри з Бразилією складалося враження, що Німеччина так кожного тижня у бразильців виграє – 7:1.
- Ви депутат від Рівненської ОДА, однак на сесії з’являється не часто.
- Ну, я не найбільший прогульник на сесіях в облраді. Є місцеві депутати, які ще рідше з’являються. Якщо пропускаю сесії, то приїжджаю на засідання комісії. Зараз я є заступником голови комісії з питань молоді та спорту. У політиці поки що вчуся. А взагалі, я - аполітичний чоловік.
- Чому обрали ВО «Свободу» і Рівненську облраду?
- Так склалося. Попросили. У той час я був в Америці, а списки були вже сформовані. Друзі порадили, що для досвіду не завадить спробувати себе у ролі депутата. Таким чином за списком я став депутатом облради. Не входжу до жодної партії, також не належу до партії «Свобода».
Я керуюсь принципом не до якої партії ти належиш, а що конкретно робиш для тієї чи іншої справи. А коли мені починають розказувати – той регіонал, той свободівець – я на це не зважаю. Якщо чоловік зробив нормальну справу для свого міста, для дітей – це головне, оце рахується.
- Тобто якби вам надійшла пропозиція від іншої партії стати депутатом іншої облради, ви б погодились?
- Так. Я не відштовхуюсь від партій, а лише від власних пріоритетів – що я можу зробити для розвитку спорту в Україні. Адже спорт зробив мене таким, яким я є. Це для мене головне. Коли ж починають говорити за політику, я відходжу в бік.
- ВО «Свобода» - це доволі контраверсійна партія, заяви і вчинки якої не завжди сприймають однозначно. Чи підтримуєте головні позиції лідерів «Свободи»?
- Кожен бачить ВО «Свободу» по-своєму: хтось їх пов’язує лише з образом Степана Бандери, хтось ще з чимось. Мені не все подобається, що пропонують «свободівці», але кожен має право на свою думку.
- Що саме не подобається?
- Так не згадаю. Наведіть приклади.
- Закон про мови.
- Можливо, я чогось не розумію, але я багато років прожив у Німеччині і чомусь там нікого не змушують вводити другу мову. Щоб там зараз не говорили, що скасування Закону про мови підштовхнуло проросійських громадян до антиукраїнських виступів – це б все одно сталося, із законом чи без. Те, що знаю я, - країна без власної мови, культури і традицій не є країною. Будемо як Америка? Святкуватимемо тільки Хелоуін?
Ніхто нікому не забороняє розмовляти російською мовою. Я й сам вільно говорю російською, в мене батько росіянин, а українську я вивчив вже у спортзалі, на ринзі. Це ж не означає, що зараз у Львові повинні всюди впроваджувати другу російську. Хіба не так? Тому у цьому питанні я підтримую тих, хто виступає за українську як єдину державну мову.
Це конкретно моя позиція. Політики, які зараз є у Верховній раді, нічого не вартують. Вони бізнесмени, які дбають про власні інтереси. І не вони прославляють Україну, а спортсмени, митці, співаки. Адже ким відома Україна? Україну згадують, коли говорять про Кличків, Шевченка, Клочкову, також про Руслану.
Україна повинна бути єдиною. Ну що це таке – понароблюють республік, наприймають законів, що з того буде? Бо завтра до нас так само прийдуть мадяри і скажуть, що Чоп їхній, Львів заберуть поляки, а Київ як «мать городов руських» захочуть приєднати до Росії… І що в нас залишиться? Якщо так комусь хочеться Донецької народної республіки – будь ласка, під Москвою зібрались і там собі влаштовуйте ДНР.
- Спортсмени – це, здебільшого, прямі люди, які не звикли до хитрувань і маніпуляцій. Чи здатні спортсмени якісно впливати на політику?
- Мені здається, що наразі на наш політикум може вплинути лише зміна поколінь. У владі повинні бути люди, які потрапили туди не через родичів і не через потрібні знайомства, а тому, що дійсно вміють і хочуть щось робити. Чому такі люди повинні виїжджати за кордон? А так і є. Бо вони не можуть тут себе повністю реалізувати, а можливості їхніх батьків не дозволяють просуватися далі. От коли це все зміниться, будуть достойні зарплати, люди перестануть красти, більше ходитимуть до церкви і задумаються, що то гріх.
- А ви постійно ходите до церкви?
- Намагаюся кожної неділі. Якщо не виходить, то обов’язково відвідую церкву протягом тижня. У мене дружина дуже релігійна, вистоює всю службу Божу.
Варто думати про те, що ти робиш. Бо у Верховні раді кричать, що вони такі патріоти, а працюють за старими схемами.
- Узимку були на Майдані?
- Так, двічі. Часто їздити не міг, бо більше займався тим, що відбувалося у Львові. Сидів на барикадах. Революція, звісно, багато чого змінила. Наприклад, навчила багатьох українців поважати гімн, мову, власну країну.
Що таке Україна? Україна – це був, здебільшого, західний регіон. Звідки б усі знали мову і традиції? Коли приїжджав Папа Римський, у Києві були пусті вулиці, а тут понтифіка зустрічали мільйони людей. Ми європейці, ми розвиваємося. Приїдьте до Львова і до Києва – різниця одразу відчутна. Хоча, звичайно, наш галицький народ має свої мінуси.
- Які?
- Замість того, щоб об’єднуватися, ми заздримо і не завжди тішимося чужому успіхові. Є таке.
- Незабаром ви плануєте випустити книжку…
Так, під назвою «Вікторія Котельника». Редактор книги запропонував цю назву, яка має два значення: «вікторія» – перемога, і Вікторія – ім’я моєї доньки. Наразі в мене лише одна дитина. Вікторії ось недавно виповнилося 8 років. Правда спортом, як тато, не цікавиться, більше любить малювати.
Моя книжка не про боксера, а про простого хлопця, який зі звичайної багатодітної сім’ї став чемпіоном світу.
- Правила життя Андрія Котельника – це …
У мене в школі висять фото із зображеннями відомих боксерів та їх життєвими кредо. От там під моїм фото написано: «Аби бути чемпіоном, треба бути у всьому першим». Це моє життєве кредо. За що б я не брався, хочу бути першим. Навіть, коли не виходить, все одно намагаюся. Не вірю у мрії, вірю в цілі і працю.
Кожна дитина, яка про щось мріє, може це здійснити. Головне хотіти і багато працювати. У дитинстві я мріяв стати відомим, хоча й не думав, що стану знаменитим боксером. Почав займатися боксом, що приносило спочатку задоволення, а потім почало приносити гроші.
- І що важливіше – слава чи гроші?
Ні перше, ні друге. Найважливішими для мене є мої титули, адже слава і гроші минають. Рано чи пізно будь-який спортсмен повертається до життя простої людини, яким би він відомим не був. Титули я можу показати дітям, внукам, потримати в руках, а що гроші? Скільки б їх не було, все одно мало, і не кожен справляється із випробуванням славою і грошима.
- Ви справилися?
- Самому себе судити важко. Спитайте у моїх друзів. Зрозуміло, що вийшовши в юності з району Шота Руставелі, я змінив коло спілкування. Так, я дещо досягнув у житті, але в хмарах не літаю. Можу легко на вулиці поговорити з людьми, які мене впізнали. Охоронців не маю і не мав.
Відчуваю, що яким був років десять тому, так і залишився. Хіба що став трохи дорослішим.
***
Андрій Котельник - український боксер, заслужений майстер спорту України з боксу. На любительському рингу провів 150 боїв, з яких 135 виграв. Чемпіон Європи 1995 року. П'ятиразовий Чемпіон України 1996-2000 рр. Чемпіон Кубка Європи 1999 року. Срібний призер XXVII Олімпійських Ігор у Сіднеї. Інтерконтинентальний чемпіон за версіями WBA, WBO серед боксерів-професіоналів.
У 2000 році підписав перший професійний контракт - із німецьким клубом “Universum Box-Promotions”. Андрій Котельник провів 31 поєдинок на професійному рингу: 30 перемог (13 – нокаутом), 2 поразки, 1 нічия.
Джерело ZAXID.NET